14:19 Перехрестя доль |
| 2014-й… Її світ змінився до невпізнанності. На вулицях рідного Севастополя – чужинці у військовій формі , зі зброєю. Звідусіль лунає чужа мова. У повітрі відчувається присмак тривоги і небезпеки. Через кілька днів ці люди заходять у їх двір.Здоровенний алабай захищає господарів, постріл—і його вже немає. Чотирнадцятирічна донька не витримує і в обличчя чужинцям кричить: «Забирайтеся, це мій будинок, моя країна!» Саме тоді жінка зрозуміла, що залишатися тут просто небезпечно для життя. І вони з сім’єю виїжджають до родичів у столицю. Залишають все: майже 30 років життя, друзів, улюблену роботу, будинок на березі моря... Уже немає сліз, розпачу. Залишилася тільки надія на те, що колись все стане на свої місця. І віра, що Господь не залишить їх. 2014-й… На її рідній Луганщині відбуваються події, які навіть у думках не можна було припустити. Танки, обстріли, бойовики у «камуфляжах». Жінка розуміла, що сталось щось страшне, невідворотне. У той час її чоловік, колишній шахтар, тимчасово працював у столиці. Відчуваючи тривогу дружини, запропонував їм з донькою на кілька тижнів виїхати до столиці. Вони так і зробили. Надворі стояло тепле літо, тому взяли з собою найнеобхідніше. Долі двох жінок перетнулися пізньої осені в одній зі шкіл Києва. Кримчанка — мати дівчинки-школярки, луганчанка — учитель. Вони ніколи не ділилися одна з одною своїм болем, не розповідали, що довелося пережити. Вони це розуміли без слів. Тому, коли настала зима, одна з них віддала частину теплих речей іншій. Бо не могло бути інакше. P.S. З етичних міркувань не називаємо реальних імен, адже на тимчасово окупованих територіях залишилися рідні та близькі. Жодна з них (і їх сім’ї) не змогли повернутися додому. Одна продовжує навчати дітей, інша — працює за фахом — лікарем. Обидві щиро вірять: Господь почує їх молитви і вони обов’язково повернуться додому.  |
|
|
| Всього коментарів: 0 | |