Правда
| Яка ж вона, Правда, що ликом своїм усіх спантеличує, ходою бентежить і порухом стриманим тумани розвіює? Мрійливі нападки, що золото сиплять, порошею вщент поневічує, не стелить м’якенько, не будить - лиш тихо думи навіює… Дивися - за літом вже осінь, що вироком щедрим усіх приголомшує, і ясного неба шматок, і зарева промінь викроює, і крапля до краплі, і мірою міряє щедрою, і спогади листям вкриває й тривоги душі заспокоює. Вдивляєшся в темінь, а фарби палітрою стеляться: похмурі, усміхнені, стривожені, скривджені правдою, натомлені болями, прикриті гіркими невдачами, образами й жалем, які у моліннях ми згадуєм. Скажи, покажи, де ті зерна розкидані істини? Не чіпай, не хапай те, що в таїнстві Господом зрощене… Хто міняв, торгував, розсипав і збирав - вже наситився, не міняв, не шукав, лиш під себе згрібав позолочене, в язичницьких ідолах із лукавством і пафосом себе проголошував, та за славою втіхою і звабливою примхою бавився, цим біду та нещастя до себе додому запрошував. За осінню холодом туги, печаллю і смутком повіяло. Потрохи, поволі, без поспіху, життя по вітру розвіяло, і те, що спочатку так гріло, кортіло наснагою пружною, завзято, без смутку, у вирі років - тепер відійшло, відповзло і лякливо примружилось… Заглянь, зазирни, придивися у дзеркало вічності. Усміхнись, згонорись, амбітно пройдися без палиці! Несила? Не мило? Твоє відображення вкрилося тріщинами? Роки за роками, і все відійшло на пам’ятну лавицю: тримайся, мужайся, хапайся, бо скотишся в прірву без примусу! Зачекай, дочекайсь, дотягни до хвилини відспівувань… Яка ж вона, Правда, що натовп бурхливий доводить до лютості, невгодних калічить, нівечить і тягне за місто, щоб бити каміннями? Грабують домівки, у вікна і двері залазять, хапають за бороди, бичують, лінчують, окови чіпляють на шиї безвинні. Регочуть, шепочуть, здають і скрегочуть зубами із піною. Копають і риють, і землю встеляють підступними ямами із посмішкою незмінною. Впіймала голота шалена у руки цупкі свої праведника, за срібло, за тридцять монет підкупили й лжесвідків поставили, і радили раду, і думи мудровані до Суті хотіли присвоїти. І скільки їх тих, що кров’ю своєю цю землю стражденну напоюють. Царі над царями, князі над князями - однаково долями згублені. Квітучі сади і раї на пустелю і прах без жалю перетворено. Народи і люди, і діти, чиї душі за безцінь розкуплені, і мить, і ще мить, і тягнуть до страти Невинного, і Правді плюють у обличчя спотворене. Готують напій, як кінець й торжество вакханалії, і ріжуть дерева, і терен вплітають, і топчуть по ранам сандаліями. Будують вершину за містом, що гибеллю стелиться тим, хто Правдою вічною свою душу освячує, хто примножує дар свій святий, що світ вже давно ніяк не означує. У жертовності, попелі, голоді, холоді, подвигах - самозрікся за світ і той люд, що їм в куряві міста гибель вготовано… Споночіло, спустіло на голгофській вершині, де насип для страти влаштовано. У камінні, міді, серці, крові і дереві жертва ця навіки буде прославлена. Та найбільше радіє тихою, мирною радістю той, кому вічне, незриме, небесне життя після Жертви Його було явлено. Яка ж вона, Правда, що хвилює неспокоєм і будить заснуле, і мертве у душах живить? Що підштовхує рухатись до тих берегів і країв, що за далями дальними, там в себе зазирнути, віднайти те оживлене. Пробачити тому, що у серці під болем поховано та прикрите надійно мирськими принадами… Зодягнись, освятись, у вісон приберись, у порфіру і шати приховані! До мети, до мети, не спіши, не лети - гідно йди, бо приходить за холодом знов тепло і весна, і надія ясна, і вертається втрачена молодість! Вся краса зсередини і ззовні у світ твоїм дивом небесним проявлена. Все в обіймах живе у Творця і Митця, і лиш Правдою Божою створено. У відлунні епох, в коливанні зірок і у свіжості снігу розталого… В ній немає лиця, і початку й кінця, але мудрості повно прозорої. Правда чиста, безлика, без форми і образу, але тільки у ній вся Земля, прислухайся завжди до щирості голосу, бо Вона – то єдиний наш шлях! Тож яка Вона, Правда?   | |
|
| |
| Переглядів: 633 | |
| Всього коментарів: 0 | |