Щит віри
У Християнстві починаючи з апостольських часів, військове служіння використовувалося як метафора тієї духовної боротьби, яку повинен провадити кожен християнин. Апостол Павло писав: «Отже, станьте, пiдперезавши стегна вашi iстиною‚ i зодягнувшись у броню праведности, i взувши ноги в готовнiсть благовiстити мир; а понад усе вiзьмiть щит вiри, яким зможете погасити всi розпеченi стрiли лукавого; i шолом спасiння вiзьмiть, i меч духовний, що є Слово Боже» (Еф. 6:14-17).  Мир в Новому Завіті, як і в Старому, розглядається як дар Божої любові. В історії продовжує царювати скорботи, але у Христі віруючі мають мир (Ін. 14:27; 16:33). Мир в Новому Завіті є нормальним благодатним станом людської душі, звільненої від рабства гріха. Саме про це говорять побажання «благодаті та миру» на початку послань святого апостола Павла. Цей мир- дар Святого Духа (Рим. 15:13; Гал. 5:22). Стан примирення з Богом є нормальний стан творіння, «тому що Бог не є Богом безладу, але миру» (1 Кор. 14:33). Психологічно це виражається у внутрішньому стані душі, коли радість і мир у вірі (Рим. 15. 13) стають майже синонімами. Новий Завіт не містить прямих вказівок християнам про участь або неучасть у війні, але має свідоцтва про благочестивих воїнів (Мф 8. 5-13), зокрема про сотника Корнилія, першого хрещеного язичника (Дії 10 глава). Також Апостол Павло говорить про те, що начальник «недаремно носить меч: він Божий слуга, месник у гніві злочинцеві!» (Рим 13: Визнаючи війну злом, «Церква не забороняє своїм чадам брати участь в бойових діях, якщо мова йде про захист ближніх і відновлення справедливості. Тоді війна вважається хоч і небажаним, але вимушеним засобом ». Однак і в цьому випадку актуальні слова ап. Павла: «Не будь переможений злом, але перемагай зло добром» (Рим 12. 21)  Провина за людські страждання, заподіяні війною, лягає насамперед на тих, хто її розв'язав або не зміг запобігти: на правителів, політиків, дипломатів, але не на воїнів, що виконують свій обов'язок за наказом державної влади. Слова Христа: «Немає більше від тієї любові, як хто душу свою покладе за друзів своїх» (Ін 15. 13) - Церква відносить і до воїнів, які полягли в боях. Гинучи на війні в захист батьківщини, вони роблять подвиг жертовної любові. Апостол Павло метафорично говорить про християнина як про доброго воїна Ісуса Христа (2 Тим 2:3). Із Євангелія відомо, що Сам Господь Ісус Христос із гнівом поперевертав столи міняйл і лави тих, що продавали голубів і батогом вигнав із храму продавців. Христос вчинив так не із ненависті до тих, що чинили безчинства у храмі, а щоб навчити їх правді та добру.  Хоча Ісус Христос говорив, що ми повинні «підставляти другу щоку», сам він, коли Його вдарили в обличчя на суді в первосвященика Каяфи (див. Ів 18,22), не підставляє другу щоку, а словесно захищається: «Якщо Я зле сказав, доведи, що воно погано. А якщо добре, то за віщо б’єш Мене?» (Ів 18,23). Слова Ісуса Христа: «Всі бо, що за меч беруться, від меча загинуть» (Мт 26,52) стосуються в першу чергу агресорів і тиранів, і «меч», від якого вони загинуть, в руках захисників – воїнів війни. Вимога Ісуса Христа: «Любіть ворогів ваших» (Мт 5,44) не виключає потреби і можливості збройного захисту від них, однак, як і у випадку індивідуального захисту, вимагає не перевищувати меж необхідної оборони і гуманно ставитися до військовополонених, поранених та цивільного населення ворожої країни.  У книзі Еклезіаста 3:8 говориться: «Час кохати і час ненавидіти, час війні і час миру!». Деякі війни є більш «оправданими» за інші, але всі вони завжди є результатом гріха. Християни не повинні бажати війни, але також і не повинні протистояти владі, поставленій Богом над нами (Римлянам 13:1-4; 1 Петра 2:17). Найважливіше, що ми можемо зробити під час війни, – це молитися про Божественну мудрість для наших лідерів, про безпеку наших солдат, про швидке вирішення конфлікту і мінімальні втрати з обох боків (Филип’янам 4:6) | |
|
| |
| Переглядів: 1041 | |
| Всього коментарів: 0 | |