Упродовж усього свого існування людство задається питанням: « Чому для одних життя на Землі буває справжнім пеклом, тоді як для інших воно наче цікава прогулянка з усіма благами земними?» Розмірковуючи про свої невдачі та страждання, люди повсякчас розгортали потужну інтелектуальну діяльність, у ході якої були створені теорії про кармічні наслідки, сатанинські нападки, відьомську магію тощо. За віки дискусій на тему: «Хто винен?» було  знищено жахаючу кількість вільнодумців, теорія яких категорично не співпадала з теорією більшості. У результаті відповідь на питання: «Хто ж таки винен?» так і не була знайдена: кожен обрав для себе той варіант, який найбільше його влаштовував. Лише одиниці задалися іншим логічним питанням: «Що з цим робити?»

Виживати на нашій планеті з її непередбачуваними і різноманітними «атракціонами» дійсно буває важко, іноді навіть нестерпно. Звісно, якщо не надавати цьому великого значення і сприймати кожну болючу ситуацію, як частину процесу, якого нам не осягнути своїм тунельним зором та обмеженим баченням, життя стає легшим. Але для цього потрібно «заштовхати» своє его максимально глибоко і не верещати з люттю та образою в небеса: «Як же ж зі мною (таким чудовим, розумним і поважним)  могла трапитися така халепа?» Гарну відповідь на це зарозуміле питання дає християнство, яке з давніх- давен допомагає виживати людям, яким не пощастило втрапити у «веселі земні канікули».

   Тож яким чином віра в Бога дає наснаги справлятися з безліччю проблем? По-перше, людина відчуває, що вона не сама. Не важливо, як саме Господь проявляється в її житті: якщо в неї достатньо відкриті очі і серце, вона бачить всі божі благословення, які не дають її зламатися як фізично, так і морально. По-друге, християнські заповіді. Вони дуже добре працюють з « его» та відчуттям власної важливості, яка часто сягає небес. Набагато легше вижити в цьому світі, коли ти морально не прив’язаний до матеріальних цінностей, надуманих престижних статусів соціуму, власної пихи та зарозумілості.

Ісус недарма вчить нас, що гординя – корінь зла. Вона плекає в людях ту саму пиху, нашіптує на вухо: «Ти кращий за них»,- утверджує бажання домінувати. Звісно, за неписаними законам цього світу, швидко знаходиться той, хто починає агресивно спростовувати цю «домінантність». І ось тут вже з’являються гнів та спротив, які оточення віддзеркалює назад. Як результат: маємо людину, що мусить «виживати» серед злих людей, які її не приймають і не розуміють. “Погибелі передує гордість, і падінню – пихатість” (Притчі 16:18). Та ж людина, що смиренно сприймає все, що дає їй життя, і намагається поводитись із цим правильно та мудро, проходить через уроки виживання з меншими втратами та більшими надбаннями.

Величний дуб є втіленням міцності і стійкості. Сильні вітри і грози не страшні для нього. Але бувають такі буревії, які здатні звалити навіть таке сильне дерево.

Тонкій травинці вдається вижити практично у всіх бурях, але зовсім з іншої причини. Її таємниця в гнучкості. Хоча травинка і схиляється під силою вітру і зливи, вона не ламається.

Бувають у житті ситуації, коли потрібно стояти, як дуб, обличчям проти вітру. А бувають такі випробування, у яких щоб вистояти,  потрібна гнучкість та поступливість. На жаль, гордість часто заважає людям пристосуватися до нової ситуації і мінливих обставин, що веде до розчарування і втрати віри. Тому всім нам варто не забувати пораду:

«Ваша лагідність хай буде відома всім людям. Господь близько!» (Филип'ян 4:5).

Але це тільки вершина айсберга. З людиною, що почала просуватися шляхом християнських ідеалів, відбувається безліч доброчинних змін. Тваринно-інстинктивне мислення «бий або біжи» поступово заміщується бажанням вирішувати проблеми справедливо і по совісті, що, без сумніву,  очищує душу людини. Контроль над власним гнівом і роздратуванням допомагає  дає можливість перш за все ставити себе на місце іншої людини і сприймати ії точку зору теж, без егоцентричності і хибного відчуття власної правоти.

Також змінюється ставлення до життя. Якщо до цього основними відчуттями були страх за власну «непрестижність», страх бути скривдженим (висміяним), страх здатися невдахою, заздрість, невпевненість в своїх діях, то після прийняття християнських цінностей з'являється впевненість у тому, що життя  з любов'ю - це єдино правильне життя. А слідом вже й з’являється внутрішнє усвідомлення свободи, а з ним–  сила рухатися далі. Тобто частина проблем, які змушували людину відчувати себе відчайдушно «виживаючою» у ворожому океані цього світу, якось сама відпадає і розчиняється в повітрі.

Звісно, це непростий шлях, який можливо подолати тільки тоді, коли один на один лишаються тільки людина й Ісус. Лагідність, розуміння, смирення, відсутність звички надавати гігантського негативного значення кожній проблемі, відсутність закостенілості у власних поглядах із різким неприйняттям усього іншого – все це не один рівень духовної еволюції. Без подолання власних страхів та бар’єрів, які й роблять з нас рабів гордині, пихи та інших деструктивних рис, дуже важко піднятися хоч на одну сходинку до Господа.

Коли ж ми насправді перестаємо виживати і починаємо отримувати комфорт та задоволення від життя (нехай не постійно, але все ж таки)? Тільки тоді, коли перестаємо пручатися і боротися з життям, що з усіх сил намагається розкрити нам очі на наші духовні проблеми. Коли ми відпускаєм власні біди, припиняючи страдницьки тримати їх у серці, і довіряємо Господу вибирати наші шляхи та лікувати наші рани. Коли ми починаємо розуміти і відчувати, що цей світ, хоч і не обертається навколо «нас дорогоцінних», але він був створений саме для нас і зовсім не для того, щоб знищити когось фізично і морально, а іншого – обдарувати всім, чим можливо. А для того, щоб людство припинило саморуйнування себе і планети, щоб почало любити і відкривати душу безмежному простору навколо себе. Щоб зростало у всіх напрямках, не беручи за догму те, що воно нічого не варте і має страждати двадцять чотири години на добу, аби чомусь навчитись. Просто комусь можна відкрити очі лише через страждання, а комусь – через радість та любов.

«Хрест не становить мети самої в собі: він підноситься вгору й показує шлях». (св. Тереза Бенедикта)