15:35 Під опікою отця Миколи (стаття від 18.06.2014) |
| Щоб розмістити понад сотню переселенців з Донбасу та Криму, священик взяв півтора мільйона гривень кредиту. Поки влада ламає голову над тим, що робити із біженцями з Криму та сходу, священик із селища Коцюбинського на Київщині взявся до справи. Отець Микола Ільницький прихистив 103 переселенців, 50 з яких діти. Християнський центр розташований у мальовничому куточку селища — навколо ліс, неподалік озеро. У дворі працюють будівельники. Ще б пак, місця вже немає, а отець Микола має намір прийняти ще півтори сотні жертв окупантів. Живуть переселенці у кімнатах, заставлених двоярусними ліжками. На першому поверсі — кухня та їдальня, на другому — спортзал. З харчами та одягом допомагають волонтери та небайдужі люди. «Молився, щоб влада не заважала...» У дворі дорослі разом із дітлахами сортують ящики з продукцією, яку привезли благодійники. Під’їжджає ще одна автівка. Підприємець Олександр кличе на підмогу — вивантажити мішки з багажника. «Щойно дізнався, що тут біженці, відразу вирішив допомогти, — каже чоловік. — Привіз по мішку цукру, борошна, рису, гречки. Можу ще свинини підвезти. У мене товариш — власник ресторану. Думаю, не відмовиться допомогти». …До 90-х тут був дитячий комбінат, який за десять років перетворився у руїну. У 2003-му отець Микола разом з громадою створили реабілітаційний центр для малозабезпечених родин. Священик родом із Самбора, що на Львівщині, у Коцюбинському служить 14-й рік. «У 2003 році ми ініціювали передачу зруйнованого приміщення колишнього садочка релігійній громаді, — розповідає отець Микола. — Відремонтували приміщення. Проводили служіння для неблагополучних сімей. Згодом почали привозити важкохворих на реабілітацію». Ситуація у країні внесла корективи в діяльність християнського центру. У березні селищний голова Коцюбинського попросив отця Миколу прийняти дев’ять сімей військовослужбовців з Криму. З квітня сюди почали масово заселятися біженці з анексованого півострова та сходу. Аби навести лад у корпусах, о. Миколі довелося взяти позику у банку — півтора мільйона гривень. За ці гроші привів до ладу центральний корпус та закупив нову техніку. «Тепер вся надія на благодійників, — зітхає священик. — За два тижні плануємо відремонтувати ще двісті квадратних метрів будівлі. Ще один корпус потребує капітального ремонту. Якщо це зробимо, заселимо ще 150 людей. На владу годі надіятися: кажуть, бюджети порожні. Молився, щоб хоч не заважали». «Повертатися на Донбас не хочу» «Тут є чотири сепаратистки, які стояли на блок-постах у Донецьку, — шепочуть постояльці. — Одну привезли поранену. Вони з нами не спілкуються, тримаються осторонь. Та ми до них не налаштовані вороже, про політику мало говоримо». Подружжя Маловичків з Донецька разом із чотирирічним синочком Данилком приїхало у Коцюбинське три тижні тому. Залишили домівку після псевдореферендуму, коли зрозуміли, що нічого доброго у рідному місті не світить. Зі собою взяли лише необхідні речі, які вмістилися у три рюкзаки. «У Києві вісім днів жили у хостелі, — розповідає голова родини пан Євген. — Вже придбали квитки на Львів. Аж раптом зателефонували волонтери з благодійного фонду, куди дружина заповнила анкету, і порадили цей прихисток». У центрі родині виділили окрему кімнату, годують. «Вчора їздили в Ірпінську міськраду, аби дізнатися, як отримати статус біженців. Наткнулися на хамство. Один так прямо і сказав: «Нащо ви сюди приїхали?». Вони тут тихенько собі землю ділили, а тут понаїхали, щось просять». У Донецьку пан Євген працював начальником відділу технічного контролю на керамічному виробництві, пані Ольга займалася невеличким бізнесом. Тепер чоловік шукає хоч якусь роботу. Пан Юрій з дружиною і трьома малолітніми дітьми покинув рідну Макіївку 23 травня. «Довго вагалися, — розповідає чоловік. — Шкода було залишати будинок. Зрештою, страх за дітей переважив. Боялися прокинутися одного ранку у Росії. На сході все йде за кримським сценарієм. Вирішили, що треба тікати, поки не пізно». У Макіївці пан Юрій мав бізнес — займався перетягуванням м’яких меблів. Зараз згоден на будь-яку роботу. Похід у місцевий Центр зайнятості не допоміг. «Сказали, на місяць приймають лише 50 заявок, а нас прийшло відразу 25 безробітних. Телефонував за оголошеннями — теж мало толку. Допомагаємо будівельникам ремонтувати приміщення центру». Попри всі негаразди, пан Юрій оптимізму не втрачає. Каже, із сім’єю шукатиме щастя у Західній Україні. «Я радий, що вирвався з Донбасу, і повертатися туди не хочу. На сході тяжка атмосфера, у людей рабське мислення. Серце кров’ю обливається за Україну, за наших солдатів. Був свідком, як воякам Ірпінського територіального батальйону виділили по вісім патронів та каски 43 року». 35-річна Марина з синами — 10-річним Ельдаром і на два роки молодшим Іллею — приїхали з Горлівки. Удома залишилася мама, яка відмовилася покидати рідне місто. “Я ж повинна рятувати дітей”, — зітхає жінка. Ельдар та Ілля уже знайшли нових друзів. З мамою саме зібралися на озеро купатися. «Тут нам добре, — запевняють навперебій, — ходили у ліс, на озеро. Додому не хочемо — там війна». А ось чотирирічний Данилко ніяк не звикне до нової обстановки. Хлопчик часто згадує бабусю, яка залишилася у Донецьку, і постійно повторює: «Хочу додому». |
|
|
| Всього коментарів: 0 | |